Центром Глибоки був кут Гирла

Створено: Субота, 14 жовтня 2017

Власне, про це я дізналась із автобіографічного роману „Підземний дзвін” нашої відомої землячки, письменниці Домки Ботушанської (1912—1994). Зауважу, що книга, у якій йдеться про життя Глибоччини, побачила світ завдяки кандидатові філологічних наук Катерині Гурдзуф у Мелітополі. Вийшла малим тиражем, через що багато глибочан сьогодні не мають змоги її прочитати. Пропонуємо вашій увазі уривок, де описується устрій Глибоки тих часів.

Глибока Глибока — це ніби куточок раю на землі, така вона розмальована та пишна. (…) Ось із-за Дімецького горба вибухне сніп повені, заіскриться на верховіттях дерев, обдаючи полум’ям листочки, і вони залепечуть-засміються Великому Батькові Землі, сходячому Сонцю, а вдалині зарисовуються фіолетові красені — верхи Карпат… а саме село, воно ж у долині, ще додивляється свої сни… ще лише починає потирати очі.

Ось відділився величезний промінь, сковзнув по церковній бані, замиготів у різноколірних віконечках та й порозсипався у шовковистій траві.

Прокидається День. Десь кукурікнув півень… один, другий, третій… Залаяв собака. Десь мукнула корова, заблеяли вівці, і все оте поєднується і лунким відгомоном оддає у ранковій, ще не зовсім розбурханій тиші… але ось засуєтилися біля своїх воронок бджілки, забриніли, вилітаючи одна за одною у пошуках квіткового нектару. Гулко озвався паровоз, прорізаючи лісову замріяну мовчанку… зарипіли вози, загалакали погоничі, і вся ота говірка… та гамірлива хвиля пробудження, здається, так і повисла у воздусі, від чого він робиться глухішим… важучішим. (…)

Село Глибоке являється визначним осередком дооколичних сіл… а также воно має і свої окремі особливості, чим дуже є схожим до містечка. А ще воно розподіляється на окремі кути, і кожний кут має свою особисту назву, ба навіть своє особисте значення.

Кут Гирла — це був осередок, центр Глибокої, так би мовити, був серцем її складу, а вже всі інші — то лише рукава, прилягаючі до Гирли.

На Гирлі знаходилися чотири церкви і синагога, чотири корчми і сила різних магазинів-крамничок, лікерна фабрика, м’ясна…

На Гирлі знаходився і палац дідича Скібіневського… а вже гуральня знаходилася на південно-східному напрямку од залізничного вокзалу. Її величезна труба височіла над цегельнею, що була розташована в південній частині від вокзалу. Ця труба саме вище здіймалася над селом, бовваніла чорним силуетом на світлому тлі небозводу та довгою тінню лягала на порозкидані низенькі батрацькі хатки.

Кут Валовія визначався одними заможними ґаздами… бо майже всі валовійські ґазди жили заможно і свої землі мали на ялівци. Ці землі славилися не так своєю урожайністю, як своєю низиною. Протилежні землі, що знаходилися на Чінсті Центром Глибоки був кут Гирла та припирали до земель німецьких, було далеко кращі яловецьких, але вони знаходилися на горбі. До них треба було підніматися на більше як п’ятисотметровий горб… на так званий „Дімецький”, котрий тягнувся від залізничного моста (Жолобів) на Чінсту.

Це саме і було вадою селянинові глибочанину що-небудь везти на отой горб, або спускатись із горба. Одна мука була. А тому, коли приходили свати до відданиці, то перше слово було, де знаходиться земля? Так боялись глибочане Чінсти, хоч головна дорога — Чернівці і дальше на Молдову — саме й була через Дімецький Горб. Доходила до залізничного вокзалу і тут розгалужувалася на три рукава: один на Серет, другий на Сторожинець, а третій, коротший, на Валовію. На цих вулицях, а були вони головні, мешкали самі заможні ґазди: Лукенюки, Максим’юки, Оршівські, а потім ішли Букатарі та Кручки… а ще на цих вулицях мали свої господарства шваби. Їхні двори були огороджені зразково високими парканами та закриті глухими, дощатими брамами… у кожному дворі було по кілька прибудов до будинку: як комора, стайня, стодола, хлів, курник і т.д. … І майже у кожному дворі колодязь з журавлем, або корбою.(…)

Дідичеві Скібіневському і німцям належали самі кращі, самі дорідні землі. Потім ішла попівська та визначних багатіїв, а дальше малесенькі латочки гаруючих бідняків… гаруючих, не тільки на своїх, а на всіх отих полях. Аякже, всі оті землі оброблялися лише одними мужицькими руками… та мужицьким солоним потом поливалися.

Пан Скібіневський мав своїх власних батраків, также і найманих робітників.

Панські батраки — це були круглі бідняцькі родини без власного житла… вони жили у панських хатах та коротали свої дні на панських ланах. Там вони родилися… росли… женихалися… там і залишалися, і так воно крутилося… повторялося.

Наймані робітники — це вже не так були пов’язані з панською ласкою, як батраки. Вони були люди вільні: „Хочу — роблю, хочу — ні”. …Але куди підеш, коли нічого ліпшого не знайдеш. Так і трималися свого пана. Бувало, ще й із гір приходили заробітчане — гуцули. Але цих менше приймали, бо своїх не було куди дівати…

Часто траплялося, що оті бідні заробітчани у пошуках: „Де би то віддати свою путерію?”. А не добивши ся нічого, перевтомлені, засинали на обочинах головних доріг (під голим небом) холодні і голодні.

А вже дальше йшли (більш у стороні), Боднарія, Берестівці, Жолоби та Поляни.

Кожен кут теж мав своє особисте значення… ба навіть і своїх патріотів, котрі підтримували встановлені порядки „свого кута”… (це, звичайно, між молоддю). Коли парубкові забагалося іти на другий кут до дівчини, то мусив давати викуп. Для цього вже були загоді призначені калфи… і коли б хто задумав ухилитись викрасти, то його вже не милували. Оддубасять, що ледве-ледве зносить ті басамани.

Із книгою працювала Лариса ДУЩАК.

 

Design by Joomla 1.6 templates